Truce of the Bear

З наметом і крісом щороку мисливців гурт іде

Крізь перевал Матіані – в долині здобич їх жде.

Із року в рік за ними крізь Матіані плівсь

Матун, сліпий старцюга, в бинтах від горла до брів.

Безокий, безносий, безгубий, беззубий, голос тремтить,

Він жебрає попідтинню і раз у раз шамкотить

На зустріч і на прощання ті самі слова жаскі:

Не йдіть на мир із Ведмедем, що ходить по-людськи!

«Я мав у мушкеті кремінь, мав я пороху повний заряд,

Був ціллю Ведмідь, який ходив по-людськи – Адамзад,

Востаннє я темні стіни бачив і білий сніг

Півсотні років тому, коли Адамзада вбивати біг!

Я знав його стежку і звичай, ведмідь пізнавав мої -

І під покровом ночі хліб з поля мого він їв.

Він міць мою  і хитрість – як я його – пізнав,

Та кіз з мого обійстя кожного ранку крав.

Вгору – від рідних галявин, а від барлогу – вниз

Кряжем гірським скелястим звір Адамзад поліз –

Ревів, стогнав, обважнілий на крадених харчах,

Два переходи на північ за ним назирці я мчав!

Два переходи на північ... Лиш день удруге погас,

Я дихав йому у спину – настав Адамзадів час.

Я мав у мушкеті кремінь, удосталь пороху мав,

За мить на гачок натис би – та звір, мов людина, встав!

Кошлатий, страшний, немовби в молитві лапи склав,
Благаючи про ласку, звір Адамзад стояв!

Плечі йому тремтіли, зі страху дрижали боки,

І я пощадив потвору, що плакала по-людськи...

Змилувався й рушницю я опустив тоді...

Я більше не знався з мужами і на жінок не глядів.

В молитві звівши лапи, до мене він тихцем

Добрів – і здерли пазурі з кісток моїх лице!

Тихо, зненацька, підло ударив – і йому

Під ноги я впав безликим півсотні літ тому.

Я чув, як він форкав і плямкав, вертаючи домів,

Мене ж у пітьмі, сліпого, на ласку людей лишив.

Нові й добрі рушниці, що з ними рушите в путь,

Заряд, либонь, всередині? Я чув, що на милю б’ють?
Рушницям білих несхибно в ціль влучати нехай щастить!

Та дайте гріш і я покажу, на що спроможний Ведмідь!»

Плоть, мов застигла лава, покручена, сіра, бридка -
Ось віддяка за гроші, віддяка від жебрака.

«Збудіть ведмедя опівдні, женіть, мов собаку, з гір,
Від страху не здригніться, коли гарчатиме звір.

Бо (гріш – і вдягну пов’язку) – боятись настане час,

Коли зведеться він тяжко, почовгає до вас,

Коли завмре у  благанні, смерті відчувши страх,
Коли він злобу й підлість ховатиме в очах,

Коли, мов руки, лапи складе, немовби чернець,

Ось мир ведмежий – тож бійтесь, інакше вам кінець!»

Безокий, безносий, безгубий, не вгаває ніяк

Матун, сліпий старцюга, жалюгідний жебрак;

Незґрабно гладить рушниці, гріється при вогні,
Коли ж про здобич мисливці загомонять хмільні,

Повторює їм каліка ті самі слова жаскі:
Не йдіть на мир із Ведмедем, що ходить по-людськи!