The Dornishman's Wife

У дорнійця жінка – мов сонце, ясна,

Її губи, як літо, жаркі,

Та дорнійське лезо – це сталь ворона, 

Поцілунки  його гіркі.

У воді співа дорнійка - її

Голос ніжний, немов пелюстки,

Та в дорнійського леза пісні свої,

Пробирають морозом кістки.

Він упав – сил нема, і навколо пітьма,

На вустах крові власної смак,

Побратими в молитві схилились  - а він

Усміхнувся і мовив їм так:

Браття, браття, мій кінець настає –  

Взяв дорнієць  моє життя,

Що ж, родитись раз – раз умерти, зате

Здужав узяти дорнійку я!